У національному художньому музеї України проходить виставка гравюр Пабло Пікассо. . Вони були створені у період 1930 по 1936 роки за сприяння Амбруаза Воллара, тож серія отримала його ім»я – «Сюїта Воллара».Українські глядачі можуть побачити 100 офортів відомого іспанського художника, об»єднаних темою кохання.Ідучи на виставку, я очікувала побачити графіку в стилі кубізму, насправді ж зі ста офортів Пікассо на мене війнуло майже бароковою тілесністю з присмаком розпусти і дозволеноно свавілля. У барокко однак Пікассо запозичив тільки культ чарівної оголеності пишних форм, додавши туди ще й іспанської пристрасті, вільного трактування античних сюжетів і довершеності техніки. Зрештою я зрозуміла, щоб щиро написати оголену натуру, потрібно самому бути внутрішньо розкутим і здатним до рефлексії, бо роздягнене тіло – це завжди запрошення до розмови, хай навіть німої. Пікассо зумів зобразити ню так, що ця розмова не допускає думки про вульгарність, у нього голе людське тіло не соромиться своєї оголеності, бо не має за душею злого помислу чи первородного гріха. Герої Пікассових гравюр живуть поза бінарною опозицією добра і зла, морального і аморального, вони залишились у світі, де тіло є вічним джерелом пізнання і насолоди, де пізнання і насолода не несуть собою вини, де самої вини не існує апріорі, бо кохання не може карати… Ми застаємо всіх героїв Пікассо за дуже символічними заняттями: це теми відпочинку, моменту творчості і фізичного кохання. Зрештою, Пікассо здається не розрізняє ці три стани, бо всі вони означають розкриття, вивільнення, енергообмін, катарсис. Проте всі ці поняття не слід трактувати з точки зору усталеного західноєвропейського світогляду, який неодмінно передбачає стан спустошення після натхненної творчості чи натхненного сексу. Герої гравюр живуть у доісторичний час, коли гармонійне людське єство ще не зазнало шизофренічної роздвоєності чи паталогічного самоневдоволення. Тому Пікассо і пише їх з неймовірною легкістю і точністю руки – одним рухом, викарбовуючи довершеність форми, композиції і духу.
Художник не приховує свого схиляння перед жінкою, тому розкішні жіночі ню відрізняються геніальною простотою і лаконічністю: жодного зайвого штриха, ані тіні награності чи манірності, вони вільні від усіх упереджень соціалізованого суспільства, на них не просто нема одягу, вони оголені бо такою є їхня природа.
Герої чоловічої статі на гравюрах Пікассо – промовисто сильні, проте вони не хизуються власною силою і владою, вони цим насолоджуються… Прикметно, що майже усі чоловіки із серії Сюїта Воллара зображені у досить літньому віці: їхні обличчя густо вкриті бородою і зморшками, проте тіла – м»язисті і кремезні, випромінюють життя і міць. Таке потрактування чоловічого образу повертає нас до ілюстрованих уявою міфів Стародавньої греції, до лубкових портретів Олімпійських богів, зрештою до архетипних уявлень про чоловіка, який уособлює не лише фізичну силу, але й мудрість. Тут символічним є і мотив скульптора чи скульптури, що присутній майже у кожній гравюрі. Це безперечно і посилання на античність як хронотоп гармонії і довершеності, це і долучення до сфери творчого як до суто людської здатності, це і нагадування про те, що чоловік – творець за суттю, а жінка – вічне втілення найвищого натхнення.
Та все ж центральною темою для Пікассо є кохання: працюючи над ними він сам шалено закоханий, тому він не жалкує ні сил, ні уяви у зображенні любовних оргій. Повторюючи кілька сюжетів, Пікассо створює дивовижно різні за настроєм і духом любовні сцени: є спокійно-елегійні, є пристрасно-відверті, а є такі, чий сюжет безпорадно губиться у вирі людської тілесності, де чпстини тіла лише вгадуються, де фактура вражає монументальністю і силою почуття, де бажання – не просто природний інстинкт, а сама Природа.
